Увечері наступного дня ми зустрілися зі Степаном на стадіоні; квитки ми купили заздалегідь, як завжди — три місця поруч. Але Рими з ним не було.
— Що ти їй сказав учора, Степан? — запитав я тихо, але жорстко.
— Що не люблю її, — от що я їй сказав! І ні про що більше не питай. Дивись, щось Кока наш кепський...
Саме в цю хвилину Коці дали чудовий пас, а він навіть ногою по м'ячу не поцілив.
— З поля Кутузова! — закричав наш сусід, склавши долоні трубкою, і підхопився, упускаючи з колін портфель, з якого посипалися бухгалтерські бланки, півбулки з ковбасою і паперові стаканці.
І стадіон підхопив та став скандувати з почуттям власної переваги і презирством:
— З по-ля! З по-ля!
Він був жорстоким, цей стадіон. Він миттєво забув, як багато разів аплодував цьому високому русявому хлопцю з такими талановитими ногами.
Зараз він бачив лише його ганьбу і вимагав його замінити. А Кока, обважнілий від учорашнього чеського пива і пригнічений тюканням, що неслося на нього звідусіль, раз-по-раз втрачав м'яч і бив незрозуміло куди. Але раптом, зібравши, вочевидь, усі свої сили, він напрочуд красиво перекинув м'яч п'ятою через голову собі на хід, перестрибнув через підставлену ногу рудого угорця і завдав удару ледь не з самої лінії. Весь стадіон, і вірячи і не вірячи, підхопився; глядачі щось кричали і жбурляли в повітря кашкети, парасольки й плащі. Рахунок став 1:1. І відразу ж пролунав свисток судді.
Угорці, присівши навпочіпки, фотографувалися в центрі поля, а наші хлопці в темних від поту футболках понуро пішли в роздягальню. І найпонурішим був Кока, хоча саме він врятував команду від поразки... Нам стало шкода Коку: все ж таки він був наш, з Четвертої Міщанської. Ми зайшли до нього в роздягальню. Нас довго не пропускали, але потім все ж пропустили. Всі футболісти вже пішли, а Кока і досі похмуро сидів, закутавшись у волохатий рушник.
— Наступного разу знатимеш, як пити перед матчем! — сказав я. — А все-таки штуку ти здорово забив, Кока...
Він раптом по-дитячому посміхнувся.
— А що, здається, і справді добре вийшло: п'ятою через голову собі на хід. — І раптом знову спохмурнів.
Потім він став вдягатися. І з появою на ньому білої сорочечки, строкатого піджака з розрізом ззаду, небесно-блакитних штанів, гостроносих мокасин та вже відомої нам бронзової каблучки знову перетворився із засмученого хлопчиська на великого футболіста.

Увечері наступного дня ми зустрілися з Степаном на стадіоні; квитки купили заздалегідь - як завжди, на троє місць поруч. Але Рімми з ним не було.

- Що ти їй сказав учора, Степане? - спитав я тихо, але жорстко.

- Що не люблю її. Так і сказав! І не питай мене більш ні про що. Дивись, он Кока наш геть нікуди...

Як на те, Кока саме отримав прекрасний пас - та навіть ногою по м'ячу не вцілив.

- З поля Кутузова! - загорлав наш сусід у складені дудкою долоні; він підвівся з місця, з колін його впав портфель, а звідти посунулися бухгалтерські бланки, півбулки з ковбасою та паперові стаканчики.

І стадіон підхопив, і заходився скандувати з переможною зневагою:

- З по-ля! З по-ля!

Він був жорстокий, той стадіон. Він миттю забув, скільки разів аплодував цьому високому русявому хлопцю з такими талановитими ногами.

Тепер він бачив тільки його ганьбу й вимагав заміни. А Кока, обважнілий з учорашнього чеського пива, приголомшений свистом та улюлюканням звідусюди, щораз губив м'яча або бив бозна куди. І раптом, зібравши, мабуть, усі сили, на диво гарно перекинув м'яча п'ятою через голову, сам собі на вихід, перескочив через підставлену ногу рудого мадяра і вдарив уже мало не з лінії воріт. Увесь стадіон, ще очам не повіривши, скочив на ноги; люди кричали, підкидали в повітря кепки, парасолі, плащі. Рахунок зробився 1:1. І тут-таки пролунав свисток судді.

Мадяри, злаштувавшись навпочіпки, фотографувалися в центрі стадіону, а наші хлопці, в темних від поту футболках, з похиленими головами, потяглися до роздягальні. На Коку аж боляче було дивитися, хоча саме він урятував команду від поразки... Нам стало його жаль: усе ж таки наш він, із Четвертої Міщанської. Ми зайшли до нього в роздягальню. Нас довго не пускали, але потім пропустили. Всі футболісти вже пішли, а Кока все ще похмуро сидів, закутаний у волохате простирадло.

- Другого разу не питимеш перед матчем! - сказав я. - Але штуку ти їм хвацько поклав, молодець.

На його обличчі засяяла дитяча усмішка.

- А справді, воно наче непогано вийшло: п'ятою собі через голову, на вихід... - І раптом він знову спохмурнів.

Час було вдягатись. І коли на ньому з'явилася біла сорочка, пістрявий піджак з розрізом, небесного кольору штани, гостроносі мокасини та вже відомий бронзовий перстень, Кока знову перетворився з сумного хлопчиська на великого футболіста.

Увечері наступного дня ми зустрілися із Степаном на стадіоні; квитки ми купували заздалегідь,- як завжди, три місця поруч. Але Римми з ним не було.
- Що ти їй сказав учора, Степан? - запитав я тихо, але жорстко.
- Що не кохаю її, - от що я їй сказав! І ні про що більше не запитуй. Дивися, Кока-то наш поганенький...
Саме в цю мінуту Коці дали відмінний пас, а він навіть не потрапив ногою по м'ячу.
- З поля Кутузова! - заволав, склавши долоні трубкою, наш сусід і підхопився, роняючи з колін портфель, з якого посипалися бухгалтерські бланки, половина булки з ковбасою та паперові стаканчики.
І стадіон підхопив і став скандувати з торжествуючим презирством:
- З по-ля! З по-ля!
Він був жорстоким, стадіон. Він миттєво забув про те, скільки разів аплодував цьому високому русявому хлопцеві з такими талановитими ногами.
Зараз він бачив тільки його ганьбу та вимагав його замінити. А Кока, що обважнів від учорашнього чеського пива та прибитий тюканням, що несеться з усіх сторін, безупинно втрачав м'яч та бив незрозуміло куди. І раптом, зібравши, видимо, всі сили, він на диво красиво перекинув м'яч п'ятою через голову самому собі на вихід, перестрибнув через підставлену ногу рудого угорця та ударив уже майже із самої стрічечки. Весь стадіон, і вірячи й не вірячи, підвівся, щось кричачи та шпурляючи в повітря кепки, парасольки, плащі. Рахунок став 1:1. І відразу пролунав свисток судді.
Угорці, присівши навпочіпки, фотографувалися в центрі поля, а наші хлопці в темних від поту футболках понуро пішли до роздягальні. І найбільш понурим був Кока, хоча він і врятував команду від поразки... Нам стало шкода Коки: все-таки він був наш, із Четвертої Міщанської. Ми зайшли до нього в роздягальню. Нас довго не пропускали, але потім пропустили. Всі футболісти вже пішли, а Кока усе ще похмуро сидів, закутавшись у волохатий рушник.
- Не будеш наступного разу пити перед матчем! - сказав я. - А все-таки штуку ти здорово забив, Кока...
Він раптом по-дитячому почав посміхався.
- А це дійсно нічого, здається, вийшло: п'ятою через голову самому собі на вихід. - И раптом знову спохмурнів.
Потім він став одягатися. І з появою на ньому білої сорочечки, строкатого піджака з розрізом позаду, небесних штанів, гостроносих мокасин та вже відомого бронзового персня знову перетворився зі смутного хлопчиська у великого футболіста.